«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…», — писав В’ячеслав Липинський, день народження якого нещодавно пройшов у нашій державі абсолютно непоміченим…
Також ми не помітили 5 квітня — день, коли мала б бути гучна річниця укладення «першої Конституції» України й однієї з перших у Європі — Конституції Пилипа Орлика від 1710-го року. Вдумайтеся в цифру — 310 років першій український Конституції.
Мене дуже схвилювало те, що відбулося у Верховній Раді України минулого тижня, де поза щоденними економічними питаннями, які відбулися у змінах державного бюджету, нажаль, почали відбуватися фундаментальні кроки, ЯКІ Є НЕВІРНИМИ!
І найбільшим негативним кроком був закон про зміни до місцевої влади, місцевого самоврядування нашої держави.
Це довга дискусія. Наша країна проходила десятки, сотні років у пошуках того укладу, який найкраще був би притаманний для українського народу.
Насправді демократія живе у нас у крові. Першу демократичну Конституцію дійсно уклав у 1710 році український гетьман Пилип Орлик із козацтвом та старшиною. Цей документ передбачав поділ влади на 3 гілки — законодавчу, виконавчу, судову — та закладав принципи максимальної самоврядності. Згідно з цією Конституцією, законодавча влада в Козацькій державі Україні надавалась Генеральній Раді, яка виконувала функції парламенту. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, однак його повноваження були дещо обмеженими. Зокрема, він не мав права розпоряджатися державним скарбом і землями! Вдумайтесь!!!
Керівники полків, скарбники, делегати до ради, згідно з Конституцією Пилипа Орлика, обиралися з обов’язковим урахуванням думки громади. Чуєте!!! З обов’язковим урахуванням думки громади!
Основний закон Пилипа Орлика випередив створення французької, американської та польської Конституцій.
Я вам нагадаю. Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська, який визначав права й обов’язки усіх членів Війська. Укладений 310 років тому.
Отже, парламентсько-президентська форма правління не зациклена на верховенстві вождя, і є традиційною для України. І тут важливо не допускати, щоб вчорашні чи нинішні українські політики «кроїли» політичний устрій під себе, як уже, нажаль, бувало в нашій Новітній історії. Те, що обговорювалося, і чи насправді обговорювалося, у Верховній Раді України минулого тижня, яким має бути адміністративно-територіальний устрій нашої країни, мабуть, не враховувалася історична складова, притаманна українському народу.
А економічний розвиток напряму залежить від політичної стабільності. І хто її повинен забезпечувати? Політичні партії, які користуються довірою людей і залежать тільки від них. Згадайте, де зараз правляча політична партія минулого парламенту, яка отримала найбільшу підтримку на попередніх парламентських виборах? Я думаю, що сьогодні не важко вгадати, де буде і теперішня правляча партія на наступних парламентських виборах.
Насправді ж, в Україні ми спостерігаємо лише імітацію партійної системи, де роль всеукраїнських партій виконують кишенькові проекти олігархів. Задумайтесь, якщо ні ви, ні ваші родичі, не є членами або симпатиками жодної партії, значить політичні сили, між якими ви змушені вибирати, — фікція.
Лише 4 % українців чесно визнають свою приналежність до партії. А майже 80 % відкрито кажуть, що не довіряють жодній партії. Це партії без реальних членів, і вони не мають права говорити від імені українського народу. Як вони можуть приймати рішення щодо того, яким має бути адміністративно-територіальний устрій у державі, що стосуються кожної людини тут і сьогодні.
І коли вони намагаються влаштувати публічні акції, порожнеча їхніх лав стає дуже помітною через відсутність живих і справжніх активістів. Вони винаймають за гроші прапороносцями студентів і пенсіонерів. Ми це бачили не один раз у попередні роки. Або ж інструментом такого найму стає телевізор та інтернет, і це ми також бачимо останні роки.
У теперішньому українському парламенті середній вік партії становить 4 роки, такі політсили швидко розчаровують виборця, адже вони не здатні гарантувати багаторічного послідовного розвитку. Вони створені виключно для досягнення влади. А далі що?
Тому я і задаюся простим питанням: якщо влада сьогоднішня або влада вчорашня — тимчасова, то, як така влада без дискусії з суспільством, без думки громади може приймати рішення, які закладають основи структурування та життя людей на довгий період часу. Це, власне, те, що і відбулося у стінах Верховної Ради минулого тижня з новим законом про зміни до місцевого самоврядування нашої держави.
Я знову повернуся до початку Незалежності нашої країни.
У 1992 році тодішній Голова Верховної Ради України Іван Степанович Плющ вперше відвідав із офіційною делегацією Швейцарію. Це була цікава поїздка. Чому? Тому що після неї І. С. Плющ зі своїми соратниками серйозно задумався над тим, яким же має бути адміністративно-територіальний устрій нашої країни: чи піти за прикладом швейцарських кантонів, чи піти за прикладом федеральних земель Німеччини, чи може спробувати все-таки вибудувати якусь систему місцевої влади, яка б все-таки ґрунтувалася на тому, що притаманне для українця.
Але не так сталося, як гадалося… У 1993 році президент України Леонід Макарович Кравчук вирішив, що, на той період часу, для того, щоб утримати країну цілою, в межах тих кордонів які вже є, потрібно заснувати систему державних адміністрацій: районних, міських, обласних. І, власне, ця система в Україні працювала до 2015 року. Хоча вона працює і на сьогоднішній день. Але чому я кажу до 2015-го?! До того трагічного дня — 31 серпня 2015 року, коли під стінами Верховної Ради тодішня ВРУ з тодішнім президентом дуже хотіли внести зміни до Конституції нашої країни. «Наріжним каменем» став особливий статус для окупованих територій Донецької та Луганської областей. Дійсно, «точка кипіння» була дуже високою, і тоді внести зміни до Конституції, за якими мала бути зовсім інша система управління державою, було неможливим.
Але, насправді, оцінюючи події 31 серпня 2015 року, з точки зору — добре чи погано? І як би крамольно це не звучало, я скажу ЩО ЦЕ — ДОБРЕ!
Чому? Тому що, як і сьогодні, так і тоді, фундаментальна робота для якісної системи управління державою не була виконана. А в чому вона мала би полягати? Ви пам’ятаєте, що за 7 хвиль місцевих виборів від — 2015 року і до сьогоднішнього дня — в Україні створено більше тисячі громад. Нажаль, ці створення відбувалися у викривленому розумінні, оскільки держава не провела перепису населення. Україна — єдина з європейських країн, яка проводила перепис у 2010 році та не проводила перепис уже 20 років.
До речі, за вимогою ООН, кожна держава світу повинна проводити перепис населення за стандартами та правилами ООН не менше одного разу в 10 років.
Отже:
По-перше: ми двічі поспіль не проводили перепис населення. А те, що нещодавно провів уряд нашої держави, чи точніше один із членів уряду нашої держави, взявши за основу дані мобільних операторів про кількість користувачів та їх розташування, вважати повноцінним і якісним переписом населення не можна. Оскільки про якісний склад — хто ці люди, які ці люди, чим вони живуть, чим вони зайняті, який у них рівень життя, вподобання тощо — мова не йде.
Ці фіктивні переписи населення повної уяви про це не дають. Тому потрібно провести якісний перепис населення. Він не проводився ні в 2015 році перед місцевими виборами, так і не проведений і тепер. Тому говорити про якісне місцеве самоврядування без перепису населення — нереально.
По-друге, нам потрібно провести паспортизацію населених пунктів. Ми маємо розуміти, які ресурси є у нас у кожному населеному пункті нашої держави. І навіть ті, які списані з мапи нашої країни. А за роки Незалежності з нашої мапи зникло майже 450 сіл. За роки Незалежності у нас накопичилось понад 500 сіл, де немає жодного мешканця, а у 4700 селах проживає менше 50 осіб. І не дивно, що сьогодні вже можна побачити напівпусті і містечка, які раніше були прив’язані до промисловості. Нам життєво необхідно провести паспортизацію населених пунктів.
І по-третє, враховуючи, що в сьогоднішньому світі енергетика є надзвичайно важливим питанням — ми повинні провести енергетичний баланс нашої держави: кожного населеного пункту, кожного району, кожної адміністративної одиниці.
Отже, це і є три базові речі, які і є передумовою визначення якісної системи місцевого самоврядування в Україні.
Світ після пандемічної кризи, яка ще дуже швидко поширюється нашою планетою, буде інший, і в ньому кожен і надалі буде шукати свої конкурентні переваги, економіка зазнає переформатування, трудові ресурси будуть переформатовані, енергетика переформатується, але ми повинні розуміти, що конкурентні переваги — це не лише матеріальні речі, це також — національний характер, свідомість та дух.
Українці, на тлі пострадянських суспільств, виділяються тим, що потяг до демократії у нас у крові, а демократія — політичний шлях до ефективності.
Ще з часу Хрещення Київської Русі, коли держава увійшла в загальноєвропейський культурний і правовий простір, демократичні традиції починалии розвиватися на наших теренах.
Принципи народовладдя, певною мірою, відображаються вже у древніх писемних пам’ятках, таких як: «Слово про закон і благодать», «Повість минулих літ». Уже тоді діяли представницькі установи: монарх не вирішував усіх питань, діяли князівська, боярська ради, проводились князівські з’їзди та собори.
Період козаччини — 15-го — 18-го століть — продовжив закріплювати демократичну систему цінностей у народній ментальності. Військо Запорізьке Низове не визнавало кріпацтва чи феодальної власності на землю. Його органи управління були виборними, а роботу цих органів контролювала Січова рада — вона була вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі. Її функцією було обрання уряду Січі, тобто — військової старшини, кошового отамана, військового судді, військового осавула, військового писаря, курінних атаманів, хорунжих, бунчужних, канцеляристів тощо.
Також Січова рада обирала й органи місцевої влади — полкову старшину. Уже тогочасне українське суспільство тяжіло до рівності громадян і мало поняття про їхні права.
По суті, кошовий отаман був виборним службовцем, він щорічно звітував перед Радою. Якщо його робота викликала невдоволення, він складав повноваження й оголошувалися вибори нового отамана. Жили кошові тим же життям, що і рядові козаки.
Історик Михайло Грушевський визначав політичний устрій Запорізької Січі як християнську козацьку республіку. Наголошую: християнську, яка основана на християнських цінностях.
Демократія — це найбільш ефективна модель розвитку, адже вона дає свободу маневру та рівні можливості всім ініціативам.
Наша нинішня демократія далека від ідеалу, але чи можемо сказати, що ми на правильному шляху. Важко. Чому? Тому, що очікування від попередньої влади були інші, й обіцянка нинішнього президента перед виборами про те, що ми про все будемо запитувати у людей, мабуть це була чи не єдина його обіцянка, насправді сьогодні не реалізується, як і не реалізується це через «монобільшість» в українському парламенті.
Але, саме сьогодні Україна повинна скористатися всіма перевагами принципу самоврядності. У чому вони полягають. Це коли більшість управлінських проблем мають вирішуватися на місцях рішенням громади, але для цього громада повинна бути ефективною. Не замалою, як це відбувалося в останні роки, коли з понад 1000 новостворених громад середня кількість населення була лише 9000 людей, без перепису, без паспортизації, без енергетичного балансу, ми в кінцевому етапі отримали тільки 30 % ефективних громад, а 70 % — без підтримки держави виживати абсолютно не могли.
Тому, ті підходи були неправильними. Зрозуміло, що потрібно шукати інші, але повинна бути довіра до цих рішень, вони повинні мати підтримку громадян.
Чи може бути те, що відбулося у Верховній Раді минулого тижня, підтримане громадянами, їхньою довірою? Ні!
Тому, що ніхто з ними не обговорював те, що новостворені громади мають бути не менше 150 000 осіб із центром, у якому проживають не менше 50 000 людей.
Безумовно, потреба децентралізації, тобто розширення прав місцевих громад, давно назріла. Тим більше, що для українців завжди була характерною така демократична колективна система управління.
Ще один раз згадаю Конституцію Пилипа Орлика, в якій якраз ці принципи були закладені рівно 310 років тому.
Однак, децентралізація повинна відбуватися в інтересах громади і за погодженням з нею. Що ж ми бачимо натомість?
Процес децентралізації в останні роки, що супроводжувався, начебто, добровільним, а, насправді, добровільно-примусовим об’єднанням громад, не мав під собою раціонального підґрунтя.
Насправді, децентралізація повинна починатися з наповненням бюджету, люди мають за щось жити. Тому що принципова й основна функція громади — це збір податків, далі — їх перерозподіл: 75 % того, що зібрано на місці, має залишатися в місцевій громаді, а 25 % — іти на загальнонаціональні потреби.
Про це, до речі, говорив і Іван Плющ, після того, як повернувся зі Швейцарії у 1992-у році. Коли він говорив, що, як не дивно, але навіть такі речі, як судові витрати, як витрати на медицину, на освіту повністю знаходяться у бюджетах кантонів.
Невелика частина є на загальнонаціональному рівні — 25 % від того, що громада повинна зібрати, але вона справді повинна збирати, тому в неї повинна бути влада, у неї повинні бути гроші і у неї, в кінцевому етапі, повинно бути все, що є з матеріальних ресурсів у розпорядженні, і, в першу чергу, — земля, вода, ліс, звідки вони і мають збирати гроші.
Але, якщо немає коштів, як це, зокрема, відбулося в Польщі. А я нагадаю, що Польща на початку децентралізації залучила 11 млрд євро до місцевих бюджетів. Так, із допомогою Європейського союзу на той період часу, але, наповнивши бюджети, там почали робити адміністративно-територіальну реформу. Адміністративно-територіальну реформу, ще раз наголошую, почали робити після того, як наповнили бюджет.
Сам процес тривав майже 11 років. Спочатку реформували сільські ради, на що пішло 9 років, потім реформували райони, на що пішло ще два роки, досить швидко сформували воєводства. Таким чином, 11 років грамотної політики пішло на те, щоб закласти розумний, конкурентний адміністративно-територіальний устрій своєї країни. І сьогодні, яка б дискусія в Польщі не відбулася, від партії влади чи опозиції, ніхто не спорить про адміністративно-територіальний устрій, тому що він був дійсно виконаний якісно та майже досконало.
У підсумку, Польща вибудувала горизонтальну драбину, де основні повноваження щодо вирішення господарських та управлінських проблем перебувають на найнижчому та середньому адміністративних рівнях.
Україні теж потрібна продумана децентралізація. Крім добровільного об’єднання громад, яке, начебто, розпочали в Україні, має бути дійсно законодавчий механізм добровільного роз’єднання громад, у тих випадках, де об’єднання не спрацювало в позитив. Коли, наприклад, люди бачать, що намальована чиновником модель замість поліпшення умов дає лише погіршення — доводиться закривати школи, ФАПи, дитячі садки, то вони повинні мати змогу повернутися до попередньої адміністративної структури. Чи передбачає це новоприйнятий закон у другому читанні минулого тижня? Ні, він цього не передбачає.
Я думаю, що децентралізацію в Україні треба було розпочинати значно раніше, а можливо, навіть коли б тоді, у 92-му, 93-му роках пішли не шляхом державних адміністрацій, а державних рад, ситуація була б зовсім іншою, і ми не мали б тих проблем, які маємо сьогодні на сході та в Криму нашої держави.
Хоча здатність до самоорганізації, насправді, є однією з найважливіших ментальних рис українського народу. Для розвитку України вона має неабияке значення. Великий волонтерський рух останніх років не виник на порожньому місці. Ці горизонтальні, соціальні зв’язки проявляли свою силу в найкритичніші для країни періоди історії. Зокрема, важливим національним досвідом був кооперативний рух, який охопив Україну на початку 20-го століття. До його створення та промоції долучився визначний релігійний діяч, митрополит Андрей Шептицький.
У 1899-му році у своєму пастирському посланні він розкрив головне завдання українців, яке є актуальним і сьогодні, а полягало воно у подоланні слабкого економічного розвитку національного єднання.
За декілька років селяни змогли настільки наростити виробництво, що стали основними постачальниками продовольства до Відня й інших європейських міст.
Не випадково, нещодавно ми започаткували справу, де говоримо ще раз: #КупиХатуНаСелі і #СвійДоСвогоПоСвоє — це не наша вигадка, це те, що виникло під час розвитку кооперації саме в період Андрея Шептицького.
Тоді на отримані кошти бурхливо розвивалися культурно-просвітницькі установи, такі як «просвіта», «рідна школа», «сільський господар». Практично в цей же час Столипінська реформа дала нові можливості селянам на Правобережжі.
Другий великий сплеск кооперативного руху припадає на 20-ті роки минулого століття, коли радянська влада була змушена проголосити нову економічну політику, щоб відродити економіку сіл після війни. Кооперативи за декілька років підняли країну на ноги.
Ми сьогодні говоримо про те, що люди, які не вважають себе сільськогосподарськими виробниками, на селі виробляють більше 65 % продукції сільського господарства, не маючи цього інструменту, який був наприкінці 19-го — на початку 20-го століть.
Тому, ми можемо сказати, що гасло #СвійДоСвогоПоСвоє насправді є надзвичайно актуальним. Так, воно повернулося через десятиліття — за 100 років.
Але саме тоді кооперативи сформували капітал, який працював для свого народу. У цьому русі було задіяно мільйони людей. У східній і західній Україні було створено понад 2000 споживчих кооперативів, 1500 сільськогосподарських виробничих кооперативів, близько 2000 сімейних мікрокас, які згодом переросли у громадські, 15 регіональних спілок і 6 основних народних банків, які мали визнання в усьому світі.
Усе це українці втратили в своїй рідній державі, але привезли в ті країни, куди мігрували протягом 5 хвиль еміграції. Кооперативи утримували майже 1500 народних шкіл, пропагували спорт, виховували національні еліти, всупереч тодішній національній політиці панівного чужого державного апарату. Однак, Сталінська колективізація все зруйнувала: голодомором, депортаціями, розстрілами знищили селян-господарників.
Замість притаманних українцям рад, з’явилися виконавчі комітети, але, насправді, керувала країною величезна машина комуністичної партії. Тому, у 21-у столітті в Україні також слід розвивати кооперативний рух, який допоможе зупинити деградацію села. Власне, сьогодні річ, про яку ми говоримо, — це децентралізація.
Децентралізація, насправді, повинна бути проведена в нашій країні чим швидше, тим краще. Передумовами мають бути: перепис населення, паспортизація населених пунктів, обов’язково державний енергетичний баланс, починаючи від кожної домівки, завершуючи загальнонаціональним.
Насправді, для того, щоб запрацювала належним чином децентралізація, громада повинна отримати прості речі: гроші громадам, владу громадам, землю громадам. Під землею, ми також маємо на увазі і ті регіони, де орної землі зовсім мало, але є ліс і вода. Все це повинно бути в розпорядженні місцевої громади.
Якими громадами ми би бачили наповнену нашу країну.
Треба реально зрозуміти, що кожна громада повинна бути максимально економічно ефективною.
Тому, в більшості випадків, базою для громади має стати сьогоднішній район. У різних випадках — на базі одного, двох, трьох районів — варто створити громаду, оскільки райони втратили свої функції.
Таким чином, ми зберігаємо ту інфраструктуру, яка була вибудована протягом багатьох років. Зберігаємо районні лікарні, будинки культури, районі бібліотеки, багато інших речей. Тому, ось той шлях, яким потрібно йти насправді, — шляхом децентралізації.
Чи потрібно тут мати державницьку думку? Так. Чому? Тому, що в країні має бути людина або група людей, яка розуміє, яким шляхом держава буде розвиватися не тільки сьогодні, а й завтра, і на довгий період вперед.
Громада має стати основою адміністративно-територіального устрою нашої країни з максимальними повноваженнями.
Чи мають бути райони? Так, вони мають бути. Чому? Тому що вони виконують функції між громадами — проходять дороги, комунікації, багато інших речей, які є в підпорядкуванні саме району, але ці райони повинні бути дещо більшими, ніж вони є на сьогоднішній день.
Поляки довго думали чи потрібні їм області. В кінцевому етапі дійшли висновку, що є функції, які виконує область, що отримала у них назву «воєводство».
Отже, для того, щоб реально провести децентралізацію, потрібно виконати підготовчі кроки. Потрібно провести широку дискусію, прийняти необхідні рішення, і ці рішення повинні прийматися не виключно за поданням Кабінету міністрів, а саме Верховною Радою.
Хоча, у нас є нині великий сумнів і щодо діяльності Верховної Ради, і Кабінету міністрів, чи здатні вони взагалі зрозуміти, що таке децентралізація і яким повинен бути адміністративно-територіальний устрій нашої країни.
Зараз краще було б, аби вони нічого не робили, аніж щось робили!