За результатами нещодавніх міжнародних соціологічних досліджень щодо підтримки світових лідерів (опитування проводилось у різних країнах) Ангела Меркель у черговий раз випереджає інших з результатом 73-76% підтримки та довіри. Це той результат, якого вона досягнула і об’єктивно та беззаперечно заслуговує. Хоч Вона і підтвердила свій намір не балотуватися повторно на пост канцлера Німеччини у 2021 році, я переконаний, що Вона, ввійде в історію світової політики, як Маргарет Тетчер чи Індіра Ґанді. Так на її час не випадало війн, але можливо, й тому, що була саме Вона!
А тепер запитайте себе: «Кого з нинішніх наших державних діячів найвищого рангу ви хотіли б бачити при владі у 2045 році?» Спочатку стає смішно. А потім – сумно. Бо нами здебільшого керують люди з минулого тисячоліття – феодали, а то й рабовласники за своєю психологією. Мета їхнього перебування у владі – саме перебування у владі.
І навіть експеримент з виборами президента, а потім парламенту, останнім часом показав, що люди, які прийшли до влади, поняття не мають, що таке держава, що таке управління державою, що таке побудова держави.
Тому мені здається, що нікого з вчорашніх чи сьогоднішніх наших політиків ви не захочете бачити у році 2045 – тому! Більшість з них говорять не те, що думають, і роблять не те, що декларують. Вони навіть не пишуть свої програми. А закони з’являються лише лобістські. І дуже часто, ті хто рухають ці закони, взагалі не розуміють, що ці закони несуть.
Звісно, є люди, які вибиваються з цієї когорти – білі ворони в системі. Але не вони формують обличчя влади.
Здавалося б, що з виборами президента у 2019 році, ми зможемо сформувати реально той «мозковий штурм», який буде будувати державу. І це те, що більшість здравомислячих людей бачили у новообраному президенті. Не формування команди з кумів, друзів, ближніх, а саме з професіоналів, які б могли будувати державу. Цього не відбулося ні вчора, ні сьогодні. І чи буде завтра…побачимо.
Розрив між народом і владою спричинений тим, що нинішня політична система є продовженням реально радянської партійної ієрархії. У ній працює негативний відбір, тобто найбільшу перспективу отримують безпринципні. Вона чужа демократичній ментальності українців. Вона фальшива, бо не визнає народовладдя як такого, виборює всілякі привілеї для «начальства».
Насправді ж демократія живе у нас у крові. Першу демократичну Конституцію світу уклав 1710 року український гетьман Пилип Орлик із козацтвом і старшиною. Цей документ передбачав поділ влади на виконавчу, законодавчу та незалежну судову, закладав принципи максимальної самоврядності. Законодавча влада надавалась Генеральній Раді, що виконувала роль парламенту. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, однак його повноваження були значно обмежені. Зокрема, він не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями. Землями. Основне питання!
Керівники полків, скарбники, делегати до Ради, згідно з Конституцією Орлика, обиралися з обов’язковим урахуванням думки громади. Основний закон Пилипа Орлика випередив створення (вдумайтесь!) французької, американської та польської Конституцій, та й інших. Отож парламентсько-президентська форма правління, не зациклена на верховенстві «вождя», є традиційною для України. Тому сьогодні можна констатувати, що президентська форма правління у нас не прижилася.
І мабуть, основне завдання нашого Президента – змінити форму правління. Саме парламентську систему управління державою. У якій має бути прем’єр, як лідер партії, яка виграє виборчі перегони. Він формує разом зі своєю партією Кабінет Міністрів або коаліційний, або одноосібний. Але саме прем’єр разом зі своєю партію несе відповідальність за свої передвиборчі обіцянки. Сьогодні цього немає.
Важливо не допускати, аби українські політики кроїли політичний устрій під себе, як це вже бувало в нашій новітній історії. Економічний розвиток прямо залежить від політичної стабільності. А хто її повинен забезпечувати? Політичні партії, які користуються довірою людей і залежать тільки від них! На жаль, система політичних партій в нашій Україні так і не вибудована. Неправильний підхід щодо фінансування парламентських політичних партій унеможливлює появу нових структурованих політичних партій. Партія – це не інструмент виборів. Партія – це інструмент самоорганізації суспільства. От що потрібно підтримувати.
Якщо партії з’являються, то у них мають з’являтися місцеві осередки, потім регіональні осередки, потім загальнонаціональний масштаб. Або все в процесі.
Якщо ж у партії немає грошей, вони не можуть цього зробити. Бо гроші в кого є? В олігархів. Тому завдання саме держави формувати політичні партії.
Я часто міркую над тим, хто може стратегічно зробити так, щоб політична система в Україні була структурована.
Прем’єр? Ні. Чому? Тому що в нашій країні (на сьогодні) він, як мінімум, людина тимчасова. Коли немає програми уряду, коли в нього немає імунітету, і дуже часто Кабінет Міністрів формується не прем’єром, а кимось іншим…
Може спікер Верховної Ради? Так, можливо, але, як би це був І.С.Плющ. Він міг би робити стратегічно те, чого не дано зробити багатьом людям.
Тому на сьогодні хто може це зробити, на кому основна відповідальність? Так, це – Президент!
Сьогодні у Президента є монобільшість в парламенті, є його Кабмін, його Офіс Президента. До того ж, він не скасував районних, обласних, міських адміністрацій.
Щонайбільше, схоже, що він хоче керувати державою одноосібно! Але це не правильно. Він не може цього зробити.
Він міг би залишитися в історії як очільник, що змінив систему правління державою, ще раз акцентую увагу – на парламентську, у якій має бути Система Рад, має бути система Державних секретарів, має бути двопалатний парламент. Це те, з чим може ввійти Президент в історію. По-іншому ніяк!
Було багато президентів, і кожний з них говорив, що він найкращий. Але одна людина нічого зробити сама не може.
Отож парламентсько-президентська форма правління, не зациклена на верховенстві «вождя». Вона може бути іншою. І повинна бути іншою. Економічний розвиток прямо залежить від політичної стабільності. А хто її повинен забезпечувати? Політичні партії. Але якщо вони правильно вибудувані.
В Україні ж ми спостерігаємо імітацію партійної системи. Особливо місцеві вибори 2020 року показали, що партійної системи в Україні немає. Переважно це кишенькові проєкти олігархів.
Задумайтесь: якщо ні ви, ні ваші родичі не є членами або симпатиками жодної партії, значить політичні сили, між якими ви змушені вибирати, – фікція.
Місцеві партії на місцевих виборах. Що це? Якщо держава захотіла мати партійну систему як інструмент самоорганізації суспільства, то це не має нічого спільного з тим, що ми спостерігаємо в нашій країні. Це скоріше просто інструмент для місцевих еліт, щоб приходити просто до влади. І понад 20% місцевих партій на сьогодні є підтвердженням цього. Але чи є це підтвердженням довгострокової стратегії керівництва державою? Думаю, ні.
Лише 4% українців чесно визнають свою приналежність до партій, або навіть і менше, а майже 80% відкрито говорять, що не довіряють партіям. Це партії без реальних членів, і вони не мають права говорити від імені народу.
Понад 400 партій в Україні. Що це?
Так не повинно бути. Їх має бути менше, і вони мають бути справжніми, бо коли вони намагаються влаштувати публічні акції, то порожнеча їхніх лав стає всім помітною через відсутність живих активістів. Це не партії, це не їхні акції, це за гроші залучені студенти, пенсіонери, ті, хто намагається просто заробити.
У теперішньому українському парламенті середній вік партій становить 4 роки. Такі політсили швидко розчаровують виборця, бо не здатні гарантувати багаторічного послідовного розвитку. Вони створені виключно для досягнення влади. Вчорашня партія влади, позавчорашня, сьогоднішня. Доля їх усіх однакова. Вони не інструменти самоорганізації суспільства. Це інструменти для олігархів для приходу до влади. Взяли своє і все. Канули і їх більше немає.
У 2045 році ми хочемо бачити стабільну політичну систему, яку формують 2- 3 потужні масові партії, побудовані активістами знизу, а не «від грошового мішка».
Сьогодні як це має відбутися? Важко сказати. Ще раз нагадую, для того, щоб це реалізувати при владі має бути ідеолог, стратег, людина, яка знає, як це зробити, яка не думає про свою посаду, яка приходить на термін 2 – 5 – 10 років, і має чітку покрокову візію.
Тому партії ідеологічного типу, зі своєю філософією і репутацією, яку вони бережуть, рідкість для нашої системи. Для членів цих партій неприпустимо бути патріотами чужих держав, працівниками іноземних спецслужб, учасниками сепаратистських організацій і злочинних угруповань.
Про що я? Задумайтеся. І ще раз подивіться на палітру політичних партій нашої країни. Чи всі вони відповідають цілям і завданням нашої держави? Деякі дуже відкрито, дехто латентно, але я точно знаю, що партії, які не приносять користь нашій країні, на жаль, на сьогодні в нашій країні є. І поки що будуть. І це прикро.
Партії, що реалізовують довгострокову програму дій у парламенті, делегують своїх найкращих представників в уряд. Їхні списки кандидатів на кожних виборах формуються за критерієм фаховості й порядності, а не через фінансовий внесок у партійну «касу». Такими мають бути нові партії. Не нові обличчя, а партії, вибудовані знизу до верху.
Я знаю про що я кажу. Я вмію це робити і знаю, як це робити. Я знаю, з якими перешкодами зіштовхуються такі партії в нашій країні. Прикро, але так.
Кожна з них відстоює своє бачення розвитку держави і при цьому виходить з інтересів українського народу. Конкуренція стратегій, команд – ось що має бути. І коли ми виходимо на загальнонаціональні вибори, ми не повинні бачити просто біл-борди, або заклеєні під’їзди рекламою, ми маємо бачити реальних людей, з реальними пропозиціями, які реально можуть відстоювати інтереси і робити реальні справи. Лише так можна створити умови для стабільного розвитку країни. Тоді підприємець не завмиратиме в очікуванні кожних виборів. Він знатиме, що в державі є чіткі правила гри. Народ не чекатиме загострення внутрішніх конфліктів через протиставлення окремих регіонів, через гру на мовних чи релігійних відмінностях.
З кожними виборами ми спостерігаємо з осторогою, що будуть розігрувати політики на цей раз: мова, релігія чи національність. Так не повинно бути. Все має бути навпаки. Все це має бути надбанням народу. Чим більше національностей, культур, мов, тим багатша країна.
А вибори мають бути як спортивні змагання, де перемагає найкраща команда, а не як війна, де один олігарх прагне «втопити» іншого, часом і ціною знищення країни.
Жодна ідеологічна політична сила не додумається торгувати національними інтересами, змінювати курс зовнішньої політики держави заради кредиту в кілька мільярдів.
Не можна так робити.
А олігархічні проекти здатні на це, оскільки тут приватний інтерес завжди перемагає суспільний.
Є просте правило: ти можеш бути хорошим і успішним бізнесменом, але дуже рідко, така людина може бути державником. Тим більше це не стосується наших олігархів, бо вони «сумнівні» бізнесмени і тим більше не державники.
Отож «народити» і провести у владу партії нового типу – важливе завдання українського суспільства на найближчі роки. Але й це ще не все.
Важливо, щоб через 25 років діяв безвідмовний механізм відкликання будь-якого політика, судді, чиновника, депутата, міністра. Від депутата місцевої громади до Президента України – всі повинні працювати, розуміючи, що народ вирішує їхню долю за результатами зробленого. Неефективний – звільняй місце для більш гідних людей. А вони у нас є!