Що таке розвиток держави без стратегії, розрахованої на десятиліття? Здавалося б, це якесь риторичне питання.
За ці 5 років дуже багато чого змінилось. Зовсім нещодавно, декілька тижнів тому, Міністр фінансів Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) презентував план розвитку економіки і фінансовий план на 5 років вперед.
Зовсім нещодавно, Китайська Народна Республіка затвердила свій план розвитку на наступні 5 років і стратегію на 35 років вперед.
Це говорить про те, що у більшості країн на сьогодні існує чітке бачення того, якими мають бути вони і їхня держава через певний період часу. Польща чітко слідує плану, який був виписаний до 2025 року і далі буде виписаний на наступних 30 років вперед. Це говорить про те, що яка б не була конкурентна політична боротьба, сили які приходять до влади мають чітке розуміння, що їхнє основне завдання — показати максимально ефективне виконання тієї стратегії, яким напрямком рухається держава, а не змінювати повністю її вектор, чи то наліво, чи то направо.
Ось уявіть собі, що ви сидите на трибунах стадіону. На доріжках змагаються бігуни. Весь стадіон вибухає енергією, змагання доходять до кульмінації. Всюди свист, гамір, усі вболівальники щось скандують різними мовами. У цю мить бігун, за якого вболіваєте ви, замість того, щоб прискоритись, вирішує зупинитись і подумати: він не впевнений, що біжить у правильному напрямку. Парадокс, але поки він стоїть, його обганяють навіть ті учасники змагань, які весь забіг пасли задніх.
Уявіть, що футболісти команди Прем’єр-ліги виходять на поле. І замість того, щоб боротися за м’яч, стояти в захисті й забивати голи, вони раптом дістають сигарети й закурюють. Вони забули, що тут роблять. Ваші кумири байдуже дивляться, як у їхні ворота безперервно влітають м’ячі.
Уявіть, що хтось із боксерів, наприклад, Олександр Усик, вийшов на бій із суперником з однією метою – простояти кілька хвилин на рингу з руками, запханими в кишені.
Уявіть, що гросмейстер Василь Іванчук на міжнародному турнірі сідає за шахову дошку і починає по-дитячому грати «в чапаєва», збиваючи щиглями фігури.
Уявіть, що нейрохірург зі світовим ім’ям Віталій Цимбалюк підходить до операційного столу і замість того, щоб швидко рятувати людину, починає задумуватися над його місцем у цьому світі, і чи повинен він тут стояти, чи ні.
Сучасний світ – це суцільне змагання в силі, витривалості, інтелектуальних здібностях. Це безперервне змагання цілих народів. Це забіг на безмежно довгу дистанцію, в якому беруть участь усі держави, хочуть вони того чи ні. У змаганні є свої правила, вимоги до учасників. А учасники мають свій арсенал прийомів і засобів, щоб пройти випробування. Одні беруть кількістю, інші – майстерністю, треті – злагодженістю, четверті – якістю технічних засобів.
Але ті, хто не має стратегії на гру, точно її не виграють. Ті, хто не докладає зусиль для перемоги, плестимуться в хвості. Ті, хто не збирається дотримуватись правил, будуть дискваліфіковані. Тим, хто не вірить у себе, краще взагалі не виходити на поле.
У якій категорії ви бачите Україну? На які позиції вона має претендувати?
Сьогодні, коли в черговий раз, український народ проходить етап розчарування, коли країна заходить у дискусію між основним конституційним органом – Конституційним Судом України і президентом України, де основні правила життя, а саме Конституція – є зібранням таких правил, де люди різних національностей, різних віросповідань, часто не однією мовою спілкування домовляються за якими правилами жити. Виписали Конституцію, а потім зупиняються і починають думати: правильно це, чи ні.
Як такого типу держава, такого типу народ здатний сьогодні виживати у тому світі, де кожний є учасником глобального забігу.
Чи не варто у цей час реально задуматись над тим, чи внутрішня боротьба не є зовнішнім програшом. Чи не варто реально вибудувати стратегію, в якій говорити про те, якими ми повинні бути через 5 років, 10, 15, на 7 скликань Верховної Ради України вперед. І нехай кожна політична сила конкурує, нехай кожна з них представляє свою команду, але ця конкуренція та ці команди повинні бути такими, які гарантують виконання цієї програми краще, а ніж їхні опоненти. В іншому варіанті навряд чи у нас є шанс на перемогу.
Світ – жорсткий, світ – конкурентний. В цьому світі кожен думає лише за себе. І за нас українців ніхто інший думати не буде.