Український сценарій 2014
Даний сценарій передбачає мінімальні зміни в політичній системі. Все буде відбуватися приблизно як в період з 2014 по 2022 рік відповідно, за винятком дуже незначних нюансів. Після війни будуть президентські й парламентські вибори, які сформують коаліцію у Верховній Раді, яка потім розпадеться. Через 2 роки буде розпущений і змінений кабмін, а потім підготовка до наступних виборів, в яких чинна на той момент влада буде намагатися зберегти своє положення. Тобто все те, що було попередні роки.
Проте є декілька нюансів, які роблять такий сценарій малоймовірним. І головний з них полягає в тому, що в країні вже тривалий період діє воєнний стан, за час якого чинна влада закріпилася завдяки відсутності на телебаченні опозиційних каналів, яких з початку військово стану було відключено. Також центральна влада поступово починає закріплюватися і на місцях, намагаючись “прибрати” нелояльних до них мерів великих міст, як було, наприклад, з мерами Чернігова та Полтави, яких відсторонили від обов’язків. В майбутньому це може наблизити нас до більш автократичної системи правління.
“Легкий” авторитаризм
Також існує ймовірність, що все залишиться так як під час дії воєнного стану. Вибори, звичайно, проведуть, і, можливо, навіть без фальсифікацій, однак ЗМІ повністю залишаться під контролем чинної влади, у якої буде суттєва перевага над будь-ким з опозиційних конкурентів. Таким чином люди просто переоберуть чинну владу за принципом “відсутності альтернативи”, оскільки більшість старих опозиційних політиків вже відійшли у забуття, а молоді ще не набрали достатньої впізнаваності, щоб змагатися з Банковою.
Корейський або тайваньський сценарії
Оскільки останнім часом нам прогнозують корейський сценарій завершення війни, було б доречно врахувати й розвиток післявоєнної Південної Кореї. І хоча в наші дні ми знаємо Республіку Корею як розвинену, демократичну країну, в середині минулого століття обидві Кореї являли собою авторитарні держави.
Після закінчення другої світової війни південна частина Кореї перейшла під вплив США і мала б розвиватись за демократичним принципом. Однак перший президент республіки Лі Синман керував країною жорсткими авторитарними методами, через які Корея навіть втратила значну частину американського фінансування. Диктатура Синмана тривала з 1948 по 1960 рік і закінчилася його добровільною відставкою у зв’язку з масовими протестами через фальсифікацію виборів президента.
Третій президент Південної Кореї Пак Чон Хі також не відрізнявся відданістю демократичним цінностям і тримав країну під жорстким авторитарним контролем, під час якого нещадно придушувалися опозиція і виступи проти влади. Диктатура Чон Хі тривала довгих 16 років і закінчилася його вбивством, яке організували південнокорейські спецслужби.
Тайвань також довгий час був авторитарною країною, де панувала диктатура Чан Кайші – лідера партії Гоміндан і президента країни. Цікаво, що за його правління воєнний стан (громадянська війна в Китаї) на півострові тривав понад 38 років. За цей період Кайші узурпував владу та переслідував будь-яку опозицію.
Тобто для того, щоб і Корея і Тайвань по справжньому стали на демократичний шлях розвитку знадобилися десятки років суспільного спротиву. На перший погляд здається, що в Україні такий сценарій дуже малоймовірний, адже в нас за часи незалежності присікалися будь-які авторитарні нахили. Однак варто враховувати той факт, що саме велика війна дає можливості для встановлення диктатури, особливо в молодих демократіях. Адже в Кореї на Тайвані диктаторів породила саме велика війна, яка надає всі умови для узурпації влади.
Фінський сценарій
Сценарій, що передбачає прихід до влади представника військового класу. Карл Густав Маннергейм був надзвичайно талановитим військовим і головнокомандувачем ЗС Фінляндії. Саме завдяки йому Фінляндія всупереч прогнозам тогочасного світу змогла вистояти у війні з совком та зберегти суверенітет. Однак Маннергейм був не лише талановитим командувачем. Наприкінці другої світової війни, в 1944 році рішенням фінського парламенту Маннергейма було призначено президентом Фінляндії. Цей пост маршал займав 2 роки. Логіка такого призначення полягала в тому, щоб скоординувати політичний і військовий процес в руках однієї людини.
В нашому випадку головнокомандувач Залужний теоретично може повторити шлях Маннергейма. Залізний генерал має безперечний авторитет у військових, популярність в народі, а також повагу на Заході. Лише чинна влада в Україні буде не в захваті від такого повороту подій, а отже стати президентом рішенням парламенту (навіть якби це було законно) Залужному не вдасться. Єдиний варіант – це відкриті вибори.
Однак чи є взагалі на меті у Залужного боротися за президенство? Звичайно, якщо і так, то до кінця війни він про це заявляти точно не буде. Генерал чітко заявляв лише про те, що після закінчення війни його головна мета – це зробити ЗСУ однією з найкращих армій у світі. Тобто з цих заяв можна зробити припущення, що в президенти Залужний не збирається, а буде й надалі працювати у ЗС. Але нюанс полягає в тому, що посилення ЗСУ напряму залежить від підтримки держави: які б там у Залужного не були плани відбудови ЗС, це все неможливо буде реалізувати без допомоги держави. Проте ніхто не може гарантувати ефективної допомоги ЗСУ з боку держави, оскільки бюрократія в мирний час майже ніколи, за винятком короткого періоду часу, не була зацікавлена у виділенні великих коштів на підтримку армії. Раптом станеться, що після закінчення війни держава потроху почне “економити” на фінансуванні ЗСУ. І вже за таких обставин Залужному доведеться пройти шлях Маннергейма, аби власноруч направити на побудову ЗС ще й політичну волю.
Утворення стійкої демократичної системи
Позитивний, але дуже малоймовірний сценарій. Принаймні на найближче майбутнє. Ідея полягає в тому, що в Україні будуть створені не лідерські, а ідейні політичні партії, які накопичать стійкий електоральний кістяк, і будуть постійно змагатися одна з одною на ідеологічних підставах.
Ідеологічно політичні сили будуть поділені на єврооптимістів та євроскептиків. Однак це зовсім не означає, що партія євроскептиків буде категорично проти Євросоюзу. Польща, наприклад, має при владі євроскептиків, однак залишати європейську родину поляки все одно не квапляться через економічні збитки, що виникнуть внаслідок цього.
Справедлива, ідеологічна конкуренція між українськими політичними силами могла б остаточно закріпити цивілізаційний вибір України. Однак складнощі з реалізації подібного устрою полягають в неефективній системі управління, яка була наслідувана ще з совка і працює по сьогоднішній. Ця система розрахована на ручне керування державою та придушення політичної опозиції. А оскільки встановити повну диктатуру в Україні дуже важко, це просто буде призводити до хронічної політичної кризи, яка була в нас завжди. Тому потрібен час для еволюційних перетворень та раціоналізації політичної системи.
А що ж с проросійськими партіями?
Наразі може скластися враження, що проросійські партії після цієї війни остаточно відійдуть в минуле. Так само всі думали й у 2014 році, однак регіонали просто змінили обгортку своєї партії, і навіть змогли пройти до Верховної Ради. На минулих виборах вони взагалі зайняли друге місце за кількістю голосів виборців.
Варто пам’ятати, що проросійська опзж складається з людей, які мають великі гроші. Також вони напевне користуються підтримкою УПЦ МП, яка все ще має великий вплив всередині України. Потенційний електорат опзж негативно налаштований проти рф лише персонально через путіна. Тобто, коли путіна не стане, опзжисти знову увімкнуть тезу “про братні народи, яких посварили політики”. І тоді вони знову зможуть повернути свої позиції в українському політикумі.
Але навіть в найближчому майбутньому промосковські політики можуть створити нам чимало проблем. Ідеологічно вони поки що можуть просто прикинутися євроскептиками, однак фактично будуть продовжувати працювати на кремль. Інтрига полягає лише в тому, чи зможуть вони тепер здолати прохідний бар’єр.