Україна посіла 92-е місце у світовому рейтингу добробуту, складеному міжнародною аналітичною організацією Legatum Institute. Порівняно з минулим роком Україна піднялася на чотири позиції.
Усього в рейтингу оцінювали 167 країн. Дослідники зазначають, що пандемія COVID-19 відчутно позначилася на добробуті всіх країн у 2020 році. Проте світ загалом демонструє позитивну тенденцію до процвітання за останнє десятиліття.
«147 зі 167 країн, що входять до індексу, демонструють зростання показників процвітання за останнє десятиліття, створивши міцну основу для подолання поточної пандемії», – зазначають у Legatum Institute.
Порівняно з минулим роком Україна піднялася в рейтингу на чотири позиції (з 96-го місця). У дослідженні йдеться, що на позицію України суттєво впливає війна на Донбасі, знижуючи показник безпеки країни (144-те місце за цією ознакою) і загалом усієї Східної Європи. Перше ж місце в рейтингу посідає Данія, потім йде Норвегія та Швейцарія. Росія на 76-му, Білорусь – на 69-му місці. Найгірші показники процвітання має Центральноафриканська республіка – 166-те місце та Південний Судан – останнє 167-ме місце.
Отже, сьогодні пандемія коронавірусу охопила практично весь світ.
І наразі ми бачимо, що Україна бореться з COVID-19 не найефективнішими інструментами. Скоріше за все, влада України прийняла для себе просте рішення, що український народ має пройти цю кризу самостійно, як долав і проходив подібні перипетії самостійно в минулих століттях. Уряд і влада нині діють, вочевидь, за принципом: кому судилось жити – виживуть, кому не судилось – помруть. Але український народ має пройти і через цю кризу.
Хочеться закцентувати увагу на тому, як реагують інші країни на COVID-19 і які інструменти вони задіяли?
Насамперед уряди США, Канади, Великої Британії, Франції, Німеччини, Китаю тощо ввели кредитні канікули для малого та середнього бізнесу, безвідсоткові кредити та викуп корпоративних зобов’язань та компенсації роботодавцям за вимушені простої їх бізнесу, за збереження робочих місць. Жодного з цих інструментів уряд України так і не запровадив, незважаючи на те, що на допомогу прийшли міжнародні інституції, у першу чергу МВФ. Також багато грошей забрали з місцевих бюджетів, з освіти, культури, спорту, науки, наповнивши Фонд боротьби з COVID-19, але так і не використавши ці кошти за цільовим призначенням.
Світ же не зволікає.
Вже з’явилися вакцини від коронавірусу, що успішно пройшли третю фазу клінічних досліджень, і які мають рівень ефективності понад 90–95%; Німеччина починає імунізацію людей проти коронавірусу вже у грудні 2020 року. Це говорить про те, що світ достатньо швидко подолає катастрофу, що накрила планету у майже всіх куточках.
Але якою ж вийде з цієї проблеми Україна, важко сьогодні спрогнозувати.
Ми могли би впасти значно глибше, якби піднялися занадто високо. А так падати нам насправді вже не було куди. Тому все, що ми можемо спостерігати зі своєю економікою, то це рухи на дні світової економіки. І рейтинги вищезгадані є тому підтвердженням. Ми далеко позаду і Білорусі І РФ, а про Данію і Норвегію і мови нема.
Інерція негативного відбору в політикумі ще триває: до влади часто приходять найменш принципові, непрофесійні кандидати, які свою роль бачать у балансуванні олігархічних інтересів, капіталізації власних посад та імітації змін.
На посади мерів обираються люди з високим рівнем пізнаваності, а не ті, які справді вміють господарювати. Кабінет Міністрів наповнюють лояльними, а не професіональними, чесними і принциповими. Президент оточує себе людьми, яким довіряє, а не тими, хто має високопрофесійні компетенції.
Якби Україна не залежала від зовнішніх кредитів, ці діячі навіть не намагалися б створювати видимість реформ. Олігархи як керували нашою країною, так і керують далі. Адже вони почуваються, як «халіфи на годину» – планомірний розвиток держави не входить у їхній порядок денний. І це сумно.
Олігархи диктували правила гри української політики від початку незалежності нашої країни. Для них Україна – це бізнес та ресурс для збагачення і влади. А їх вплив на країну досі є однією з наймасштабніших проблем нашої держави.
В Українському інституті майбутнього експерти не раз розповідали, що в українського олігархату немає майбутнього. У них є три сценарії майбутнього, один з оптимальних – залишитися багатими людьми, а найгірший – зникнути назавжди з мапи України як клас.
З таким політичним проводом Україна живе від бюджету до бюджету, від траншу МВФ до іншої порції кредитів. Запозичення не йдуть на розвиток економіки – лише на проїдання. Робота керівництва держави схожа на гасіння пожеж позиченою водою. У цій ситуації зменшення зовнішнього боргу чи збільшення подається як великий успіх уряду.
Хто ж з великих професіоналів готовий сьогодні приходити в уряд, коли програма уряду не затверджена ВРУ, прем’єр-міністр не має гарантованого Конституцією імунітету і в будь-яку хвилину може бути звільнений. Яка тут може бути мотивація. Важко передбачити.
В основу діяльності влади не покладено реальних показників якості життя громадян. І коли прем’єр-міністр хвалиться, що 5 мільйонів домогосподарств у 2015 році отримали субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, він розписується у власній некомпетентності. І коли у 2020 році наступні уряди зрізають ці субсидії, знаючи, що люди не мають можливості сплачувати ЖКП у повному обсязі, а ціна за газ знову сягнула рекордних висот у 8 тис. грн / 1 000 куб. м, це говорить про те, що ні тоді, ні сьогодні немає економічної стратегії нашої держави. Адже субсидія лише демонструє збідніння українців, неспроможність оплатити послуги.
Уряд повинен звітувати зовсім іншими речами – створенням робочих місць, зростанням зарплат, підвищенням купівельної спроможності громадян. Скільки ми таких заяв чули у 2020 році.
Не так давно прем’єр-міністр України Денис Шмигаль анонсував програму створення 500 тисяч робочих місць, хто і кого «тягнув за язик» з пустопорожніми обіцянками, прекрасно розуміючи, що економіка падає. Або може, представники влади абсолютно не здатні були об’єктивно аналізувати ситуацію, або займалися відвертим популізмом. Але для чого це потрібно було робити саме в той час, коли рівень довіри і так був чи не на найвищому рівні.
В Україні за майже три десятиліття сформувався бюрократичний клас, представники якого – переважно ментальні фіскали, тобто це люди, які звикли вирішувати проблеми шляхом вичавлювання коштів з тих галузей і підприємств, які ще тримаються на плаву.
На нестачу держбюджету вони реагують в один спосіб – підняттям податків і зборів. Можуть іще впровадити двійко-трійко дозволів і обмежень, щоб бізнес «не розслаблявся». Елементарні принципи господарювання, на зразок «не стригти вовну, поки вона не наросте», їм здебільшого невідомі. Тому й інструменти підтримки бізнесу у коронакризу задіяні не були. Справді оголосивши кредитні канікули, банки дуже швидко вже почали вимагати повернення не за місяць, а за два одразу. Якоїсь реальної підтримки через кредитні інструменти бізнес так і не отримав.
І коли Уряд оголосив локдаун вихідного дня, логічно, що бізнес, який хоче вижити, дуже обурився, бо натомість держава нічого не пропонувала. Така згубна філософія добре помітна і на прикладі політики щодо аграрного сектору. В останні роки він був чи не єдиною галуззю, яка демонструвала зростання на тлі загального падіння економіки. АПК давав третину валютних надходжень і третину ВВП.
Зрозуміло, що у 2020 році однією з галузей, яка суттєво впала (15–18%), стало якраз аграрне виробництво. Непродумана аграрна політика, непродумана земельна реформа, непродумана податкова політика призвели до того, що навіть та галузь, яка жила завдяки родючості нашої землі та працьовитим рукам, і та почала здавати.
З початком війни на Сході України показники роботи металургійної галузі знизилися настільки, що вона як експортний напрям поступилася агросектору.
Що робить уряд замість того, аби дати нові стимули аграріям і збільшити темпи розвитку цієї найбільш перспективної галузі? Правильно: він починає рубати на дрова те дерево, що плодоносить. Тобто підвищувати податки для агросектору.
Що робить уряд для того, щоб стимулювати переробку руди в Україні та створювати додану вартість? Правильно: на іноземні підприємства, які є в нашій державі, починається тиск, вимоги, умови, додаткові сплати, виконання додаткових зобов’язань, на які б не погодилися ніколи підприємці в інших державах.
І ось криворізький ArcelorMittal у 2020-му виводить дивіденди з України. Ось і вся історія роботи двох урядів 2020 року. Отже, різниці між урядами за всі 29 років фактично немає. Одні й ті самі методи тиску, за певними винятками, коли все-таки були прем’єр-міністри, з якими можна було працювати, але були вони дуже недовго.
Під час кризи успішні уряди знижують податковий тиск, щоб число підприємств зростало, створювалися робочі місця і за рахунок розширення виробничої бази до бюджету надходили більші обсяги податків.
У критичні роки уряди знижують податки допоки ситуація стабілізується. Інколи краще зберегти робочі місця через підтримку підприємств, аніж утримувати мільйони людей на біржі праці.
Наші уряди роблять з точністю до навпаки, тому завжди балансують на межі відставки, а недовіра до них зашкалює. Що до сьогоднішнього уряду, що до вчорашнього.