12 лютого 2021 року – шоста річниця підписання других Мінських угод.
Говорячи про підписання Мінських домовленостей, треба розуміти, що на той момент потрібно було зупинити активну фазу військового протистояння на Донбасі. Але наразі казати про те, що Мінські угоди задовольняють Україну чи є єдиним планом для вирішення ситуації на сході України – не варто, вони не працюють. «Мінськ-2» був нав’язаний під час прямої військової агресії з боку РФ, а тому не може вважатися домовленостями, які були компромісними для обох сторін конфлікту, тим більше обов’язковими до виконання.
Утім незважаючи на те, що Україна і Росія — визнають неефективність Мінських угод, їх мертвонароджений характер, жодна зі сторін не пропонує іншого формату, прекрасно розуміючи, що його чекає така ж доля.
Свого часу представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі академік Володимир Горбулін пропонував розширити коло учасників цих переговорів. На думку Горбуліна це підвищило би ефективність Мінського переговорного процесу щодо ситуації на Донбасі і дало би Україні більше можливостей для дипломатичного маневрування
Утім, приклади тривалих переговорів по врегулюванню карабахського, придністровського та абхазького конфліктів доводять, що всі розмови про розширення кількості учасників переговорів, зміні формату переговорів за рахунок залучення Великобританії і США свідчать про тупиковий характер цих пропозицій.
Розуміючи це, західними партнерами Україні був запропонований так званий «план Сайдіка», на той час голови місії ОБСЄ в Україні. Серед його основних положень: ратифікація угод парламентами РФ, України, Німеччини та Франції, введення миротворчого контингенту ООН та тимчасової адміністрації чисельністю близько 20-25 тисяч «блакитних шоломів», амністія та вибори в ОРДЛО.
До речі, це була не офіційна заява голови місії ОБСЄ в Україні, а думка, висловлена в інтерв’ю австрійській газеті Kleine Zeitung. Такий крок — це спроба подивитися на реакцію сторін конфлікту. І відіграти назад, якщо така реакція виявиться негативною. Що ми і побачили після критичних заяв про «план Сайдіка» з боку України і Росії. До речі і сам Сайдік фактично не коментував свій же план.
Тому, якщо ми хочемо уникнути існування на своїх кордонах неконтрольованого анклаву, ми повинні визнати, що Мінські угоди – це російський план федералізації України, щоб залишити державу в орбіті військово-політичного впливу Москви.
Крім того слід відійти від стратегії, яку нам нав’язує РФ щодо штучного пониження суб’єктності місії ОБСЄ. Навпаки, потрібно підвищувати її значущість, адже від цього залежить питання надання чи, навпаки, не надання окупованим територіям особливого статусу. Крім того ОБСЄ буде відповідати за можливе проведення виборів на території окупованих районів Луганської та Донецької областей.
Зауважу, що місія буде виступати не лише не лише стороною, яка спостерігає за проведенням виборів, а в першу чергу, є гарантом їхньої демократичності і прозорості. Фактично СММ озвучує свої висновки щодо визнання легетимними виборів та їхніх результатів – вони мають відповідати 15 принципам ОБСЄ, так званому Копенгагенському документу від 29 червня 1990 року. Якщо хоча б один з цих принципів буде порушений, вибори будуть визнані нелегітимними.
І другий момент. ОБСЄ – це колективна відповідальність, до її складу входять понад 60 країн, а рішення ухвалюються колегіально. Якщо хоча б дві країни заявлять про те, що вибори недійсні, вони будуть визнані такими, що не відбулися. А це фактично поставить хрест на Мінських домовленостях.
Тому я виступаю за підвищення ролі ОБСЄ в мінському процесі. Київ, на мою думку, має вимагати від СММ ОБСЄ надати висновки, чи можливо в принципі провести вибори в ОРДЛО. В такому разі Організація несе персональну юридичну і фізичну відповідальність за безпековий компонент проведення виборів і вирішує чи можна визнати їхні результати.
Якщо ОБСЄ заявить про неможливість проведення виборів, тоді Україні не варто навіть наполягати на зміні покроковості виконання Мінських домовленостей. У
такому разі, політична відповідальність за неможливість провести вибори буде перекладена з української сторони, безпосередньо «на плечі» наших західних партнерів. Ось це і мало би стати головним акцентом сьогоднішньої роботи українських дипломатів і ТКГ.
З огляду на цей факт, Україна має наполягати на тому, що лише місія ОБСЄ є стороною, яка може проводити верифікацію, контроль за розведенням і виконанням вимог як Мінських домовленостей, так і підписаних вимог щодо безстрокового припинення вогню.
Слід вимагати, що якщо представники самопроголошених «республік» поставили «крапку» на виконанні пунктів 1 і 2 Мінських домовленостей (припинення вогню і розведення військ) та висловили недовіру ОБСЄ (як це було у випадку з пропозицією бойовиків щодо верифікації позицій ЗСУ поблизу с. Шуми), то де гарантії, що вони погодяться з результатами виборів? Якщо ватажків «Л/ДНР» не задовільнять результати виборів, то вони в будь-який момент, виходячи з тієї логіки, що відбувалися довкола селища Шуми, просто заблокують весь цей процес і, або зірвуть, або просто не визнають результати голосування.
Саме це і стане пасткою для Російської Федерації.
Перед сучасними викликами та загрозами Україна не спроможна забезпечити власну безпеку виключно своїми зусиллями, не спираючись на допомогу з боку міжнародної спільноти та колективних структур безпеки
Крім того, Україні потрібно наполягати на історичній перспективі звільнення окупованих територій за прикладом Німеччини та Франції. Свого часу Франція повернула окуповані Німеччиною Ельзас і Лотарингію за 45 років, також фактично за 45 років відбулося об’єднання Німеччини після радянської окупації.
