Якою б секретною чи особистою на перший погляд вона не здавалася. Про це потім кажуть, смакують подробиці, жваво обговорюють деталі, критикують чи підтримують фігурантів. Інша справа тут – наскільки ця інформація буде правдивою, наскільки вона точно відповідає дійсності?
Є вислів: “Що б ти сам про себе не говорив – все одно інші розкажуть цікавіше”. Правдивість інформації – ось що завжди та скрізь ключове. А хто ж краще знає про ту чи іншу подію? Звісно ж – сам фігурант. Перше лице. Саме воно знає все досконало і може пояснити достеменно, чому подія виглядала так, а не інакше. Перша особа, будучи максимально у матеріалі, майже стовідсотково вловить навіть те, кому вигідно було (і чому) подати певну подію у спотвореному вигляді.
Про правду та брехню в інформаційному просторі США. І про те, як правильно, на мій погляд, протистояти брехнею у ЗМІ (не лише в США).
У США, як і більшості західних країн, ЗМІ шукають сенсацію, часто не забираючись у глибині питання. Серйозні журналісти чи імениті ЗМІ – вони все одно обережні навіть у пошуках сенсацій, бо їхня репутація для них дуже цінна, і вони можуть сильно впасти, якщо раптом виникне якийсь скандал. Буває, що ЗМІ щось надрукує, а потім випливе брехня. Так, ЗМІ можуть потім щось виправити чи дати спростування, але все одно їм репутаційно це коштуватиме дуже дорого. Взагалі дуже багато залежить від того, хто пише, про кого пише і що саме пише.
На мій особистий досвід, на досвід моїх клієнтів, колег і друзів, я скажу так: коли журналісти звертаються за коментарем або уточненням інформації – їм завжди потрібно відповідати. Якщо якась інформація не пов’язана з офіційною сферою, державними питаннями, де вже потрібна присутність, наприклад, юристів і таке інше, то з журналістами треба комунікувати максимально.
Одна з помилок, яку свого часу зробив особисто я – не завжди я йшов із журналістами на контакт. Пам’ятаю, коли до мене звернулися журналісти з досить делікатного питання, а я утримався і зреагував уже трохи згодом. Тому, коли до Вас звертається журналіст і каже, що планує писати про Вас статтю чи йому цікава якась тема, пов’язана з Вами, то в переважній більшості випадків потрібно йти на контакт. Це підтверджено практикою. Люди, які мають добрих піарників-представників (це, до речі, у США дуже дорого), можуть контактувати з медіа через них. Але, якщо людина сама відносно грамотна, вона має можливість з кимось із фахівців порадитися, то з журналістами їй набагато вигідніше йти на контакт, ніж мовчати і уникати цього. Єдиний негатив тут у тому, що тільки-но людина реагує на тему, то вона дає більше легітимності підсумковій статті на цю тему. Якщо стаття слабка, а автор – ніхто й кликати його ніяк, тут треба вже дивитися з ситуації. Є окремі випадки, коли пишуть просто дика маячня, що буде для Вас низько на неї реагувати. Але, якщо це – не марення, якщо пише не якийсь «лівий» блогер чи якийсь незрозумілий автор відвертих дурниць, то треба реагувати обов’язково.
Якщо щось неправильне написано, потрібно робити чітке коригування. Якщо Ваші відповіді раптом не повні чи не всі, якщо розмитий контекст, потрібно реагувати і коригувати таку публікацію. Я вже не раз розповідав про те, як у США важко позиватися до журналістів. Але у нас можна вимагати коригування. Можна зробити так, як одного разу зробив я: на одну з публікацій про мене, яка була цілковитим маренням, я відповів своєю публікацією. Розмістив я її тоді в, мабуть, найсильнішому виданні в нашій країні – The Wall Street Journal. Я не збирався себе підносити, на когось чи на щось скаржитися. Я просто хотів логічно пояснити, що те, що написано було про мене – повне марення та відверта брехня.
Часто про мене писали без доказів, багато чого було «притягнуто за вуха». Були свого часу люди, які писали все, аби знайти сенсацію: про якісь нібито мої справи незрозумілі з одним із губернаторів США, про якісь нібито мої контакти з Манафортом і так далі. Досвідчені серйозні журналісти, з якими я зустрічався та обговорював ці публікації, не знаходили у них ні історії питання, ні доказів, ні стандартів, ні фактів. Все базувалося або на якихось припущеннях авторів, або на якихось особистих висновках тих горе-журналістів, а доказів не було взагалі.
Я якось уже розповідав про деяких із таких, про звіт McClatchy, про окремі явно проплачені публікації. Писали всяке про мене свого часу і такий собі Кевін Холл і така собі Анжела Харт. Це як приклад.
Кілька слів хочу сказати про цю Харт. Її стаття, де я згадувався, з’явилася влітку 2018 року. Я потім залучив до розслідування дуже респектабельну компанію. Ця Харт була у дикій паніці. У результаті вона сказала, що свою статтю вона не писала. Абсурд! Адже там стоїть її ім’я, то була її стаття. Отак вона намагалася тоді відмазатись. У цій статті було порушено всі правила журналістики. Припускаю, що вони просто отримали гроші за цю публікацію та просто поставили туди її ім’я як автора. Отакі у нас ситуації трапляються.
Так, у нас є у ЗМІ мерзотники. Чи не журналісти, а саме низькопробні безхребетні писаки. Ті, хто потім тікає та ховається від того, про кого вони написали…
Якщо звинувачення дуже чітке і це чиста неправда, то, я думаю, ефективніше фокусуватиметься на своїй правоті і доводитиме фактами, що такого не було і це все – наклеп. Якщо це просто якесь каламутне обливання брудом, без чітких фактів, а лише якісь припущення без аргументів, то треба привселюдно показати, що журналіст погано зробив свою роботу: не зв’язався з тим, про кого він пише, не уточнив деталі, не прояснив собі ситуацію, нічого не перевірив.
Якщо Вас хочуть зачепити і просто налити на Вас бруду, то зазвичай вишукують що завгодно. Пишуть таке, що на жодну голову не налазить. Все це від того, що деякі «журналісти» – просто не дуже розумні люди і пишуть про те, про що не мають поняття, не обтяжуючи себе бажанням зв’язатися з фігурантами їх публікацій.
Як боротися, коли Вас обмовили? Судиться у США – дуже важко. По-перше, Ви ніби даєте друге життя будь-якій статті. По-друге, сам процес дуже дорогий. Він – дико дорогий. Воювати щодо якоїсь статті у США – це може легко коштувати Вам 2 або 3 мільйони доларів (а може – й у 10 разів більше, залежно від того, хто написав, що написав і куди саме). Судитись у нас – це для дуже багатих людей. По-третє, карти не на Вашій стороні, як публічної фігури (навіть якщо Ви багато в чому маєте рацію). По-четверте, довести, що хтось написав про Вас щось спеціально, навмисне бажаючи завдати шкоди Вашій репутації – вкрай складно. Журналіст тут може сказати, мовляв, він не знав подробиць, його не правильно інформували, заплутали спеціально і таке інше. Бо документально (!) довести, що він знав правду, а брехня написав навмисне, або знайти документ, що йому заплатили за брехню – майже нереально.
Не у всіх, як це мені, наприклад, виходить писати в Newsweek, WSJ або USA Today. Не кожен має можливість і вміння писати. Але й мовчати – не вихід. Потрібно тоді знаходити людей – гарних піарників, консультантів, які допоможуть не опинитися в тіні, щоб через мовчання на Вас не повісили всякі небилиці чи ситуації, яких ніколи не було і бути не могло.
Сховатися – не вихід. Ховаються ті, хто нічого не може сказати або їм нема чого сказати. А якщо сказати нічого, то це перша і найяскравіша ознака того, що людина відчуває свою невпевненість або провину за те, що сталося.
Юрій ВАНЕТИК, адвокат, політичний стратег та член Ради директорів міжнародної правозахисної агенції WEST SUPPORT (США)