Україна — збитий під час шторму з курсу корабель, чи форпост Європи?

Болючим для всіх нас фактом є те, що Україна й досі не набула повноцінної суб’єктності в міжнародній політиці. Вийшовши з імперії, вона донедавна рухалася в руслі політики своєї колишньої метрополії – постійно озираючись на Москву й узгоджуючи з нею свої плани. Ми досі мали бутафорську самостійність, обмежені інтересами Росії, що насаджувала своє бачення інтеграційних процесів Україні та іншим пострадянським країнам.

Так вже складалося, що кожен президент, який приходив до влади, або різко рухав Україну на Схід, або різко рухав її на Захід. Україна щоразу нагадувала збитий під час шторму з курсу корабель, що розгойдується з боку в бік. За роки незалежності Україна часто змінювала вектор свого геополітичного руху: то обережно підкрадалася до Митного союзу, то розривалася між Росією та Європою, то нарешті вирішила, що ми вже точно йдемо в Європу.

Мабуть, в якійсь мірі пошуком нейтральності було президенство Леоніда Кучми та, можна сказати, є і президентство Зеленського.

Кучма розумів, що Україна перебуває на стику інтересів Сходу і Заходу. Зеленський же, не маючи досвіду політичного управління, опинився в ситуації, коли і на Заході не сприймають, і на Сході спалені мости.

Багато в чому українське суспільство має обмежувальні фактори.

Потужного впливу в суспільстві в жодного президента не було на такому рівні, щоб переконати суспільство в правильності того вектору, який він пропонував. І так сталося, що комплекс неповноцінності української міжнародної політики і тепер проявляється в надмірних надіях то на допомогу Заходу, то на розуміння Сходу. У багатьох українців – зокрема й у тих, хто вважається експертом чи політологом, – склалося враження, що США чи ЄС зроблять з України вітрину демократії та процвітання як приклад для наслідування іншим пострадянським країнам.

І так було. 2014 року і ЄС, і США об’єдналися, аби підтримати демократичні зміни в нашій державі. Але тих реформ, на які вони покладали свою надію, не відбулося. А це в першу чергу – антикорупційна реформа. Саме корупція, за даними численних аналітичних звітів та опитувань, є найбільшою проблемою як для іноземного, так і для вітчизняного бізнесу. Очевидні проблеми, викликані високим рівнем хабарництва та зловживання, – руйнація системи цінностей суспільства, тотальна недовіра до органів державної влади, що врешті-решт призводить до негативних економічних наслідків, збільшуючи нерівність та уповільнюючи зростання доходів населення, і викликали у суспільства чергове розчарування.

Я мушу нагадати слова українського політика й історика В’ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

У поїздках країною останніх 6 років я постійно запитував звичайного сільського українця, який працює в полі: «Хто буде працювати на цій землі, де ви зараз працюєте, коли вас не стане?» У відповідь – тиша. А коли я запитував у поляка, хто працював до нього на цій землі, на якій він зараз працює, він відповідав, що його батько. «А хто до батька?» – «Мій дід». – «А хто до діда?» – «Мій прадід! А до прадіда його батько. А тепер я, і далі мої діти, онуки, правнуки».

Отже, наша держава – наша проблема. У політиці працює не міфічна «дружба народів», а їхні реальні інтереси. Адже ми живемо в конкурентному світі, а сильний конкурент в особі України невигідний нікому. Що Схід, що Захід дивляться на Україну виключно як на комору, в яку можна залізти і взяти все, що було вирощено і вироблено важкою працею українця, але поваги до цієї людини і до її праці ні в кого з них немає. Є ситуативні лише інтереси.

Так, українці на Майдані нагадали Європі про її цінності, які вона свого часу виборола з великою кров’ю і потом. Цим ми здобули симпатію мільйонів громадян у західних країнах. Так, у боротьбі з агресивною Росією ми маємо союзників. Але ті союзники в першу чергу розуміють, що Україна є форпостом їхніх кордонів. Україна якраз є тією картою, яку можна розігрувати, щоб стримувати РФ, і ніякої аж такої сильної любові до українців у світі немає.

Але коли у нас з’явиться сильна галузь переробки і ми перестанемо бути сировинною країною, коли наше економічне зростання почне тиснути на прибутки європейських держав, вони знайдуть способи обмежити співробітництво. Тому і договір про асоціацію і про відкритий ринок з ЄС дуже часто має обмежувальні фактори у вигляді квотувань. І лише коли ми затребувані в Європі зі своїм продуктом, нас допускають до свого ринку. В іншому ж випадку або квоти, або заборона.

Треба самотужки ставати на ноги і розраховувати на власні сили. А для цього потрібна своя – суб’єктна – політика, яка будується на пріоритетах національних інтересів України.

Ще раз наголошую, що Європейський Союз, в якому проживає лише 8% від усього населення планети, немає жодної країни з дефіцитом продуктів харчування, не є на сьогодні нашим основним ринком.

І тут нагадую про Азію. У листопаді 2020 року в рамках саміту АСЕАН в Ханої (Вʼєтнам) була підписана угода про створення найбільшої у світі зони вільної торгівлі. Документ про всебічне регіональне економічне партнерство (ВРЕП) підписали 15 країн. Учасниками угоди стали Австралія, Бруней, Вʼєтнам, Індонезія, Камбоджа, Китай, Лаос, Малайзія, Мʼянма, Нова Зеландія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Південна Корея та Японія. У результаті підписання цього історичного документа буде сформована торгова зона, на яку припадатиме третина світового ВВП. Угода передбачає лібералізацію торгівлі в регіоні, яка буде сприяти його економічному процвітанню. Отже, і ми повинні концентруватися саме в цьому напрямі. І не забувати, що є ще Африка.

Ніхто ж не каже відкидати європейську співпрацю, але ринок Європейського Союзу не має бути одним і єдиним перспективним ринком для України.

Погляньмо, якими засадами зараз керується українська влада. Найбільш ретроградна частина політичного й парламентського спектра й далі отримує вказівки з Москви. І останні вибори, в першу чергу – місцеві, показують, що політичні партії, орієнтовані на Москву, є в лідируючій трійці. Чи є у нас справжні націонал-демократичні партії, які могли б збалансувати Схід і Захід, думаю, що поки немає. Хоча в чинному президентові багато кому хотілось би бачити цю націонал-демократичну силу з національною ідеєю.

Виконавча влада й основна частина парламенту працюють від одного кредиту Міжнародного валютного фонду до іншого, продавлюючи закони під загрозою зриву кредитування. Мабуть, це чи не єдиний стимулюючий фактор для того, щоб в Україні і справді відбувалися зміни.

Кожна влада, коли аналізує, що відбувається з національною економікою і з наповненням бюджету, спочатку говорить про те, що вони будуть відмовлятися від зовнішнього кредитування, потім опускають руки і розуміють, що без запозичень економіку не витягнути.

У другій половині 2020 року МВФ мав надати черговий транш Україні. Важливим моментом в отриманні траншів є питання призначення місії МВФ. Бачимо поки, що місія не призначена. Траншу немає. А це говорить про те, що є сумніви і розбіжності в баченні співпраці МВФ, світової спільноти та лідерами нашої держави.

У цьому процесі «вимогами МВФ» часто прикриваються відверто антинародні рішення з підвищенням тарифів і податків. Коли МВФ вимагає всього лише створити збалансований державний бюджет, уряд «під шумок» обдирає то сільгоспвиробників, то населення нашої держави, погрожуючи бюджетним колапсом.

В українській політиці присутні такі поняття, як «інтереси США», «вимоги ЄС», чи вплив Росії. Часто ці поняття далекі від реальних побажань, висловлених західними партнерами чи східним агресором. А найголовніше, що наші політики готові представляти чужі інтереси, забуваючи, що їх слід враховувати в останню чергу, лише після інтересів українських. Керуватися тим, що вигідно українцям, здатні одиниці.

Передвиборчі обіцянки президентів про місцеві чи загальнонаціональні референдуми завжди залишалися лише обіцянками.