Хто нам готує «план Маршалла»?

Блоги

Саме після нашого сенсаційного успіху восени 2015 року, мова йде про Аграрну партію, яка за результатами місцевих виборів посіла п’яте місце за кількістю депутатів проведених у місцеві органи влади (7,48%), і це не враховуючи тих кандидатів, яких ми вимушені були делегували в місцеві органи влади як самовисуванців, я чітко розумів, що потрібно вибудовувати ще сильніші зв’язки із зовнішнім світом. І в той час я і почав активно відвідувати інші країни, чітко вибудувавши для себе вектори зовнішньої політики. Це Лондон, Брюссель, Париж, Вашингтон і Пекін. Усі мої зустрічі були непростими, але різними і дуже цікавими, інколи з симпатиками, а інколи і з тими, хто обережно ставився до України.

Так от, восени 2015 року під час перебування в Європейському парламенті я зустрічався з усіма лідерами провідних фракцій, або як ще їх називають – політичні групи депутатів в Європарламенті. Мені взагалі таланило на людей, бо я мав можливість особисто комунікувати або з самими лідерами країн, або з їхніми найближчими послідовниками.

Я пам’ятаю зустріч із французьким політиком, депутатом Європейського парламенту від Союзу за народний рух, президентом Європейської народної партії (European People’s Party, EPP) Жозефом Долем, у двері якої інтенсивно стукали і партії з України з тодішніми політичними лідерами. Сам Жозеф був фермером, тому мені було дуже легко з ним спілкуватися. І тоді досвідчений Доль, якому вже за 70 років, сказав мені такі важливі і глибокі слова: «Та зрозумій же, якщо ви хочете бути успішними, ви маєте самі зрозуміти, чого ви хочете».

Дуже добре пам’ятаю зустріч з хорватським політиком, колишнім дипломатом, євродепутатом та головою Комітету парламентської співпраці між Україною та ЄС, лідером політичної партії «Хорватська демократична співдружність», прем’єр-міністром Хорватії з 2016 року Андреєм Пленковічем. Він завжди активно підтримував Україну, будучи членом Європарламенту, просував наші інтереси і в прямому сенсі слова рекламував нашу країну під час переговорів про вступ України в ЄС. Але з часом його риторика дещо пригасла. Він тоді сказав дуже важливі для нас слова: «Саме зараз у вас є величезний шанс та можливість різко стартанути. У вас більше можливостей, ніж у Хорватії, бо ви маєте величезну світову підтримку, цей переломний момент може бути вашим шансом, аби стати повноцінною європейською державою».

Дещо стриманіша позиція щодо України була й у віце-президента Альянсу європейських консерваторів та реформістів, члена Європейського Парламенту, міністра закордонних справ Польщі (2006–2007) Анни Фотиги. Анна, як типова консерваторка, ставилась завжди з обережністю і застереженням до України. Вона, мабуть, розуміла на багато більше, ніж навіть Андрей чи Жозеф, які виклики приховані в українському політикумі та українському суспільстві.

Напередодні президентських виборів 2019 року в Європейському парламенті директором Бізнес Ради «Україна-ЄС» Джеймсом Вілсоном було організовано дебати між п’ятьма кандидатами в президенти України. Отже, запрошено п’ятьох, у тому числі й мене. Приїхали лише двоє: я і Олександр Вілкул. Серед гостей у залі було багато європейських депутатів, представники майже від усіх європейських груп. І тоді мій опонент звернувся до європейців з питанням, чи готові вони допомогти Україні та підготувати «план Маршалла»?

Президент Альянсу лібералів і демократів за Європу (ALDE) Ганс ван Баален, довго слухаючи мій виступ, відповів: «Ви повинні зрозуміти, що ваша доля у ваших руках, ви маєте самі для себе зрозуміти, як вам вийти з цього стану і як вам рухатись далі, а ми – європейці, Європейський парламент – будемо вам допомагати. Але якщо ви не знаєте, що робити, і ваша точка зору «розмита», то тут ми вам навряд чи зможемо бути корисні. Сподівайтесь на свій ресурс. На жаль, ніякого «плану Маршалла» для України більше не буде»…

Отже, бачимо, хоч би якими були позиція та ставлення європейців до України, всі в один голос закликають нас відповісти всередині своєї держави, в першу чергу для себе, на головне і найважливіше питання: хто ми і куди йдемо…

Окреме ж питання – ставлення країн Європи до війни на Донбасі. Наприкінці 2015 року Інститут світової політики презентував результати дослідження того, як громадяни 8 країн – членів ЄС сприймають конфлікт між Україною та Росією.

Опитування проводили у Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Польщі, Швеції та Нідерландах. Більшість громадян цих країн (60%) погоджуються, що на Донбасі відбувається збройний конфлікт, спричинений Росією.

Найбільше підтримують це твердження поляки (75%), а найменше – французи (46%). Водночас 53% опитаних схильні погоджуватися і з тим, що в Україні відбувається громадянська війна. Ще дивніше, що 25% респондентів з восьми країн ЄС згодні, що конфлікт на Сході України інспірований Заходом. 20% опитаних взагалі не знають, що відбувається в Україні.

Оцінюючи реакцію європейців на події в Україні, треба робити певну «поправку на вітер», тобто на російську пропаганду, дієву і в Європі. Думка мешканців західноєвропейських країн про Україну видається більш-менш зваженою там, де вони діагностують головні наші проблеми: війна, стосунки з Росією, корупція, олігархи, бідність. А все інше – це знову ж таки наше недопрацювання в умовах агресії, у тому числі й інформаційної. Росія зуміла нав’язати своє викривлене бачення подій мільйонам європейців, адже помітьте: чверть людей у західних країнах припускають, що сам Захід і винен у російській агресії проти України.

Французька дослідниця історії Росії Сесіль Весьє у 2016 році опублікувала детальне розслідування «Кремлівські мережі у Франції», де було розкрито багатоходові схеми, як російське керівництво різними способами впливає на політичні організації у Франції, зокрема на праворадикальний «Національний фронт».

Ще більш дражлива тема – ставлення європейців до перспективи вступу України в НАТО. Наприклад, німці (і політики, і громадськість) налаштовані радше проти цього. Показник негативного ставлення до цих питань у німецькому суспільстві рекордний: 57% німців категорично не схвалюють входження України до Альянсу і вважають його деструктивною політикою. Тим часом в іншій ключовій державі ЄС – Франції – 55% громадян підтримують таке входження. Ці дослідження показують, наскільки Європа неоднорідна, зокрема і у своїх підходах до України. Вона не однорідна і в політиках.

Я пам’ятаю свої дискусії з Річардом Міллсом, представником Альянсу консерваторів і реформістів. Річард говорив дуже прості слова: «Ви ж розумієте, що НАТО – не благодійна організація, це не просто війська і потужності, які вас будуть просто захищати. Ви ж розумієте, що в НАТО є конкретні вимоги» Так, є! І ми багато чули про ці вимоги, особливо під час п’ятирічної каденції президента Трампа, коли він чітко наголошував, що всі країни, які входять до Північноатлантичного альянсу, мають вносити до бюджету НАТО не менше 2% ВВП від своєї економіки.

2019 року Президент США Дональд Трамп заявив, що країни НАТО мають витрачати 4% ВВП на оборону, бо два відсотки дуже мало. Відомо, що він також висловив незадоволення низьким рівнем витрат деяких країн, зокрема згадавши Німеччину. Адже Німеччина платить 1,1%, деякі країни роками практично не платять у бюджет НАТО. За останнім звітом НАТО, у 2019 році 9 союзників досягли рівня витрат на оборону у 2% ВВП. Більшість країн – членів Альянсу планують досягти цієї межі до 2024 року. Витрати ж США становили 3,42%, хоча п’ять років тому вони були вищі – майже 4%.

Для України 2% – це близько 3 млрд доларів щороку. Чи велика це ціна за безпеку своєї країни? Ні! Чи підйомна ця ноша для сучасної української економіки? Великий знак запитання. Тому що тут вимоги й економічні, й демократичні.

Тож не можна сьогодні однозначно оцінити, як світ відносився чи відноситься сьогодні до нас, якщо ми самі всередині держави так і не визначилися: хто ми і куди йдемо…

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий