Чи готовий Київ «вирішити» питання російської агресії на Сході України капітулянтським сценарієм «мирних кластерів»?

За останні тижні в ЗМІ прокотилася лавина повідомлень про концентрацію Російською Федерацією військ поблизу кордонів України і ймовірность широкомасштабного вторгнення. Країни Заходу і міжнародні організації висловили глибоку стурбованість цим фактом і пригрозили Кремлю серйозними наслідками.

Збройні сили України. Фото — zikua.tv

Утім, 22 квітня військам Західного і Південного округу РФ був відданий наказ вирушати в місця постійної дислокації.  Чи можна говорити, що небезпека російського вторгнення минула?

Насправді, Росія не накопичувала свої війська безпосередньо біля кордону з Україною. Інформацію про переміщення російських військ, підкреслю, в глибинних районах РФ, необхідно розглядати виключно як елемент військово-політичного тиску на Київ. Про це свідчать численні публікації в російських і українських ЗМІ про передислокацію військової техніки росіян у денний період. Справа в тому, що якщо агресор дійсно планує серйозну масштабну операцію, будь-які переміщення техніки відбуваються в нічний час в обстановці найсуворішої таємності, а інформація про це ніколи не розголошується в ЗМІ.

Наведу приклад. У червні 2020 року «Права справа» повідомляла про захід російської батальйонно-тактичної групи ЗС РФ на територію окупованих районів Луганської області. Для запобігання витоку інформації, ця колона пересувалася виключно вночі, а в районах за маршрутом пересування колони був відключений мобільний зв’язок. Одночасно була проведена серія оперативних заходів, зокрема, просунення в  українські ЗМІ інформації про т.зв. «шахтарські страйки», на тлі яких «МДБ ЛНР» і «народна міліція» «ЛНР» повністю заблокували міста з населенням від 50 до 100 тисяч мешканців. Також окупанти перекрили всі КПВВ і заблокували переміщення населення на підконтрольну територію, щоб не допустити витоку інформації. Всі ці заходи називаються «комплекс оперативних заходів», які проводяться в період прихованого переміщення техніки. Так ось, в історії з накопиченням підрозділів ЗС РФ поблизу кордонів з Україною, всі перераховані заходи, не дотримувалися. Вся інформація мала публічний характер, метою якої було документування фактів переміщення техніки і особового складу.

Крім того, 5 квітня Держприкордонслужба України повідомила, зокрема, західним ЗМІ, про те, що її співробітники уважно стежать за інформацією української розвідки. У відомстві підкреслили, що за їхніми даними, безпосереднього переміщення російських підрозділів в зоні видимості або поблизу кордонів з Україною, не зафіксовано.

І нарешті, коли «Права справа» повідомила про те, що інформація, яку оприлюднює ГУР Міноборони про кількість підрозділів ЗС РФ поблизу кордонів з Україною не відповідає дійсності, більш того, носить характер відвертої дезінформації, відразу ж пішла миттєва реакція на політичному і військовому рівні . Віце-прем’єр-міністр, міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков заявив про мінімальні шанси військового вторгнення Російської Федерації. Аналогічну заяву зробив президент Володимир Зеленський, а пізніше цю інформацію підтвердив Генштаб ЗСУ.

Цілком слушно виникає питання з приводу того, з якою ж тоді метою нагніталася інформаційна істерія в ЗМІ.  Які цілі переслідували її автори?

Примітно, що в російських ЗМІ розкручувалася істерія з приводу можливого наступу ЗСУ на ОРДЛО і відпрацювання т.зв. «Карабахського сценарію». Таким чином проштовхувалась ідея необхідності введення Збройних сил РФ для захисту громадян Росії. При цьому в російські і українські ЗМІ вкидалася інформація про т.зв. «три листи Пушиліна» щодо можливого сценарію включення, визнання або введення контингенту російських військ на  окуповані території Донецької та Луганської областей. Тобто, ЗМІ публікували різноманітні сценарії вторгнення РФ, що свідчило про контрольований виток інформації з метою створення відповідних інформаційних приводів в середині українського суспільства.

Крім того, істерією в ЗМІ і панікою про вторгнення, українське суспільство намагалися відвернути ще від однієї події. На тлі цієї бурхливої ​​інформаційної кампанії, відбувся ряд зустрічей на рівні політичних радників лідерів країн-учасниць «нормандського формату». В ході цих зустрічей було прийнято рішення про введення т.зв. «мирних кластерів» Франції і Німеччини, які фактично є «дорожньою картою» виконання сторонами попередніх домовленостей з врегулювання конфлікту на Сході України. Причому мова йшла вже не про Мінські, а саме про «нормандські домовленості», що з’явилися за підсумками саміту в Парижі 9 грудня 2019 року. Вкрай важливий нюанс — українська сторона категорично відмовилася оприлюднити повний зміст цих «кластерів», пояснивши це усталеною дипломатичною практикою.

У чому небезпека цих документів, чому їх так засекретили? Справа в тому, що ці т.зв. «кластери», на мою думку, повністю узаконюють капітуляцію України в перемовинах з врегулювання конфлікту на Сході України. Франція і Німеччина пропонують узаконити «формулу Штайнмайера» — Київ зобов’язується спочатку прийняти закон про амністію учасників незаконних збройних формувань і закон про вільні економічні зони в ОРДЛО. Потім на  окупованих територіях проводяться місцеві вибори. І тільки в 8 пункті «кластерів» зазначається, що Україна відновлює контроль над проблемною ділянкою російсько-українського кордону. Тобто, фактично Київ погоджувався на проведення виборів «під дулами» російських автоматів. Єдиним каменем спотикання в обговоренні «кластерів», була процедура контролю за місцевими виборами: Україна наполягала на організації спільних патрулів, а Франція, Німеччина і Росія наполягали на участі виключно т.зв. «народної міліції» «ЛНР» та ОБСЄ.

Показово, що українські кластери були озвучені 19 січня, а франко-німецькі — 8 лютого. Але найголовніше в цій історії в тому, що Москва озвучила свої «кластери» тільки 16 лютого. Власне, ця хронологія подій не відповідає заявам української делегації про, те, що у всіх «кластерах» були враховані інтереси України – фактично, останнє слово було за Москвою і там були зовсім інші пункти і покроковість дій.

Тут є ще два ключових моменти. Руслан Хомчак виступив в парламенті з доповіддю про ймовірність  російського вторгнення 30 березня, і в той же день відбулася телефонна розмова Володимира Путіна, Ангели Меркель і Еммануеля Макрона, в ході якого вони, власне, обговорювали проекти цих «кластерів».

Тобто, істерика з приводу загрози широкомасштабного вторгнення Росії в Україну була організована в ЗМІ для того, щоб на тлі паніки, українському суспільству як «панацею» і єдину можливість запобігання можливій військовій агресії, запропонувати суспільству реалізацію цих т.зв. «мирних кластерів».

Фактично мова йшла про прихований факт капітуляції України в перемовинах по Донбасу. Але коли в ЗМІ з’явилися повідомлення, що спростовують накопичення російських військ близько кордонів з Україною, розробники плану  капітуляції зрозуміли, що цей сценарій не пройде і від нього відмовилися.

Додам, що важливу роль у зриві цього «європейського плану», зіграли і Сполучені Штати. Саме цим пояснюється реакція Німеччини і Франції: Емманюель Макрон не з’явився на спільній прес-конференції, а канцлер Німеччини Ангела Меркель засудила концентрацію російських військ біля кордону, але знову наполягла на добудові газогону «Північний потік-2».

Відкритим залишається питання, а саме: наскільки Київ готовий «вирішити» питання російської агресії на Сході України настільки капітулянтським сценарієм?